Давно не чув поскрипування під стріхою та шурхоту черепиці. Ці звуки чутно лише вночі. Коли тихо і цвіркотіння за вікном зливається зі співом старого перекриття. А тут вдень звучить. Минулого року пару черепиць зсунулись і комашня та дикі бджоли, безперешкодно оселилися на горищі. Доведеться викурювати їх, але згодом. Вдень там спекотно, а ввечері немає бажання. Сидиш на ґанку і мовчиш у небо, після дня клопоту. Можливо пічник Степан, як прийде, бо піч вже зовсім погана. Пропала тяга. Часом дим у хату. От і допоможе з диким медом, та іншими мешканцями горища.
От жеш, голова дірява, мати ж просила кізяк принести. Забув і сил вже немає. Попрошу свого старшого, а то виріс у місті і не знає, що з гівна можна не лише кулю, а і хату до ладу довести.
Пам’ятаю, як у свої дванадцять, бігав сусідськими городами до пилорами, що за 20 кроків від конюшні. Набравши недорізаних дощок, різних кривих палиць, та повні кишені тирси, то були мої пилові гранати, завжди повертався через край городу. Люди, у самому кінці городини, саджали соняшники або кукурудзу. Коли соняшник вище за тебе, то легко побачити у ньому уявного злодія і безперешкодно надавати прочухана. Тут дерев’яні мечі ідуть у хід. Пилові гранати здіймаються у гору і запорошують великі голови соняшника. У кукурудзяних посадках мені подобалось відсікати молочні качани руками, у супровід гучного на усьому видиху — «кійааа»! Викрик із бойовиків, що показували у відеосалонах, або як пощастило, міг взяти у рідного дяді моєї мами. Мабуть на все місто у них, та ще у одного десятка були відеомагнітофони! Відрубані качани та понівечені головки соняшника, заштовхував під сорочку і тягнув додому, ніби своїх на городі мало. По дорозі вони часто випадали з під сорочки обліпленої ріп’яхами. Руки обдерті об стовбури того ж злюкана соняшника, ноги у крові від сухих гілок, що у посадках під деревами. Пальці поколоті соломою, точніше залишками після жнив. Такі, по сантиметрів десять, сухі, колючі у різні боки. Сандалі геть погані, та й на босу ногу. Та і пахнеш як дідусь після махорки, бо віників накурився. Махорку не знайшов, мабуть переховали. І ось ідеш такий задоволений і впевнений, що день задався. Переміг усіх, та ще й так художньо. А ж тут як обухом по голові, точніше цей погляд дідуся, ти його ще не побачив, але знаєш який він. І тут ти розумієш, що забув принести за чим посилали. І не тільки не приніс, а ще й загубив, відро для кізяка, щоб хату підмазати. Мазанка у нас, років з двісті їй, так сусіди казали. Кинув усе ще ніс. І зброю, і здобич. Гайнув так стрімко, як «швидка настя», так говорили, коли у животі ось ось вибухне, після миски слив та молока теплого. Ну ви здогадались. Біжиш і розумієш, що ти вже згадав, де відро залишив, але конюшня ось ось зачиниться, а коров’ячий не підходить і ти підведеш свого дідуся. Чіпляєшся за лопухи, павутиння кабачків та гарбузів, які розкинули свої руки далеко за межі городу. Сонце вже на горизонті, а серце у пятах. Як ти міг забути?
Але встиг. Мишко, так всі його звуть, заходився і не закрив двері конюшні. Тому я швиденько прослизнув у середину, знайшов вільне стійло і почав збирати кінські, ще теплі кругляки. Повнісіньке відро. З горою. Думаю, цього буде достатньо. Але біда у тому, що кінське …. ну воно важке. Кожні двадцять метрів перепочинок і заміна руки. Тоненька металева ручка відра впивалась у долоню так сильно, що ось ось шкіра зійде. Але ще за сонця я дістався нашого подвір’я із останніх сил гукнув діда, показуючи, що завдання виконано, як і домовлялись.
Жінки, моя бабуся і мама, готували вечерю. Запах смаженої цибулі доносився через відкриті дерев’яні перекошені двері, що вели на ганок з хати, де дідусь завжди сидів потягуючи самокрутку. Я сидів з ним поряд, вдихаючи цей аромат, і думав про те, як смачно він курить. Що я так ніколи не зможу. В ногах лежав пес, а стрижи літали під стріху. Там у них було гніздо.
Так. Де мій старший? Треба ж за кізяком його послати. Чи знову гайнув із сусідськими на велосипедах до ставку?
Мабуть доведеться згадати молодість.
14.06.2015
