Запах концервованих «Рижських» шпротів змішався з ароматом цигарок, щойно викурених у тамбурі та свіжі томати, якими люб»язно, я б сказав авторитарно, по доброті своїй пригостила господарка велотуристів.

Посадка у дизельний потяг районного сполучення незмінна роками. Так як наш дизель прийшов із запізненням, то мабуть, було прийнято рішення скоротити час посадки пасажирів. І звісно не так, щоб надолужити у дорозі, наздогнати, а так що у результаті всі лізли через голови з клунками щойнозібраних томатів, а можливо куплених на привокзальному ринку за п»ять хвилин до відправлення потяга. Сліпий дідусь та його бабця, велотуристи та ми. Все це, бо у цей момент, нас важко назвати людьми… Втиснулись…

 Дизельний рухомий склад Гребінка — Ніжин виглядає краще за електирчку Ніжин — Чернігів. М»які сидіння, достойні унітази та новий ліноліум. Мені це дивно, але водночас приємно, бо сім років тому…думаю не варто описувати, бо зрозуміло. Але питання чи надовго?

Культура теж незмінна. За минулий тиждень переглянув багато фотоісторій та ессе іншоземних фотографів, які у своїх роботах розповідали про наші пострадянські краї. Був незгоден з ними у площині однобокого висвітлення життя нашого краю. Саме колорит наших «віддалених» населених пунктів від міст мільйонників, де так радушно вітали наших евро2012гостей. Насправді тут мало що змінилося… Абсолютно нормально викинути сміття просто під ноги, хоча це повсякденно скрізь. Засилля супутникових тарілок та кабельного телебачення з каналами культура та дискавері пакетом, але як прикро — вибір пав на серіали. Тепер і думаю, чи праві були ті фотографи?

Повертаємось. Три пілвки чекають проявки. Це буде початок серії «What i saw | Pryluky».

Вибір поїхати електричкою був очевидним, бо вже як пів року Гліб Андрійович, мій син, якому за тиждень виповниться два з половинкою рочки, полюбив залізничний транспорт та все, що з ним пов»язано. Фактично усі іграшки, які мають колеса, перетворюються на потяг, який випускає дим та дає гудок. Образно — рольові ігри, саме ті, про які ми говорили, слухали на лекціях педагогучного університету на кафедрі психології. Тепер розумію, як цікаво коли вивчений матеріал ти спостерігаєш у реальному житті. Тому тільки поїзд, а не задушливий, або навпаки занадто свійжий з вітерцем з усих люків та вікон  салон автобуса з вузькими сидіннями де ноги не вміщаються та сільські дороги, які залишились у спадок від розбудови епохи СРСР . Все це підігріває обгрутована економічна складова, бо вартість квитка всього 11 грн! Так, з однією пересадкою, але де б яміг побачити свою Україну?

Щойно підсіли хлопці, віку двадцяти восьми. Один з них прикинувся сплячим, а інший НЕ знайшов 4 гривень за білет, який йому хотіла продати кондуктор-касир. Не так давно у поїздах міжміського сполучення почали ходити касири з мобільними касами. Так, вони чесно продають білети.  Писати діалог цього молодика з кондукторм немає сенсу. Там все зрозуміло. Одягнений у чисто білу футболку та чисті джинси, новеньки шкарпеткі adidas та однойменні кросівки. Мобільник nокіа новенький. Ну що тут скажеш. Соромно мені. Реально соромно було їхати поряд з ними. Це гіпербалізована любов до України та порядку, чи просто адекватність? (це я про себе та мій сором)

Пересадка. Ніжин.

Електричка Ніжин  — Чернігів. Гул генератора та цей неперевершений запах сосисок у тісті, біляшів, цукерок «Русалочка» тепер це «Джек» та нових цукерок «Йо-ма-Йо».

Рушили.

Гліб перебуває у стадії, коли сон ще не показав йому усю красу, а тіло досі перебуває у тонусі. Ми сподіваємось, що скоро настануть ці 45-60 хвили нашого відпочинку. Хоча я не можу сказати про втому від комунікації та ігр. Мабуть це бажання помовчати у супровід думок в таких умовах. Спостерігати, аналізувати та інколи невидно для оточуючих посміхнутись від побаченого.

Перед тим, як коліщатка застукали по швах у рейках, мабуть тільки у нашій країні (думаю, що сміливо можна сказати про більість пострадянських республік) відстань між рейками може досягати рекордні два сантиметри. Пара, яка з»явилася у дверях вагону прикувала мою увагу. Дівчина шла попереду, така висока, така …у джинсах, які гарно підкреслювали 75-80 кілограмів фігури. Якісно та виграшно вони «сиділи» на ній, за нею хлопец — не менший на зріст. Сіли навпроти по діагоналі. Золоті кулони та сережки. І от той самий момент «побачити». Така дрібничка у вигляді колоди гральних карт у звичайному поліетиленовому покеті типу «маєчка» і видно що невперше його використовють для цього, бо видно складки та потертості, мене вразила до саме тієї посмішки. Ледь помітної. Доброї.

Гліб заснув. Будемо шукати та спостерігати. Плівка закінчилась. Залишився блокнот та олівець. (тут я трошки літературно прибрехав, бо у мене не олівець а ручка. Олівець якось більш по літературному, такий образ письменника…хоча це моє бачення…)

Ще півтори години до Чернігова.

19.08.2012