На кухні у кутку десь має стояти запилиний CD програвач панасонік, в якому вже до дір зачитаний диск Cannonball Adderley. Навколо легка димка від цигарок, хтось у компанії такі не курить, аел мусить, сам того не помічаючи вдихати його разом з гарними розмовами та класичними акордами. Лише вранці його легені будуть чхати, чхати на все, як і він сам, бо завтра субота і нікуди не потрібно, точніше вже сьогодні. І ці постійні перекрикування напівпошепки, бо за стіною дітвора бачить вже третій сон про цуценятко, або про літак, який застряг на гілці поблизу закинутого стадіону, де трава ніколи не косилася, а просто лягала настилом. Так, ці жести, — «та цить вже вам, кричали один одному затягуючи та попиваючи горілочку зі склянки. Акорди цієї, усім знайомої композиції, змусили замовкнути, озирнутися. Хтось поліз відчиняти кватирку, щоб кухня наповнилась ранковою свіжістю.
Звучав Cannonball Adderley — Autumn Leaves. Третій, на цьому CD.